Київська Русь за наступників Ярослава. По смерті Ярослава Мудрого в Руській державі досить довго не було одноосібного правителя із сильною владою. Найважливіші землі було зосереджено в руках старших Ярославичів (синів Ярослава) - Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спершу правили досить злагоджено: воювали проти кочовиків - торків, а 1055 р. до руських кордонів уперше підійшли половці, велика битва з якими відбулася 1068 р. на р. Альті. Військо Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Безпорадність князів обурила киян, викликала повстання (1068), у результаті якого князя Ізяслава було вигнано з Києва. У 1069 р. Ізяслав знов посів великокнязівський престол. Протягом кількох наступних років брати начебто правили мирно: на Вишгородеякій нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів»; 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Великим князем київським став Святослав, однак після його смерті знову розгорнулася кривава боротьба за київський престол. Лише у 1096 р. синові Всеволода Володимиру Мономаху вдалося силою зброї заспокоїти Святославичів.
Восени 1097 р. у м. Любечі на Дніпрі зібрався з’їзд князів Київської держави (були присутні 6 найвпливовіших князів). Боротьба проти половців, які постійно загрожували руським землям на півдні, потребувала об’єднання сил князівських військ. З’їзд ухвалив рішення припинити міжкнязівські усобиці, які послаблювали державу; установити правило: кожний князь повинен правити на тих землях, які успадкував від батька (принцип князівської вотчини); спільно боротися проти половців.
Володимир Мономах (1113 - 1125). Володимир Мономах став Великим князем київським у 60-річному віці (запрошений киянами під час повстання 1113 р.). Цього ж року затверджено «Статут» Володимира Мономаха - новий збірник законів, який увійшов до «Руської правди», підтверджував усі права феодалів щодо підданих, однак передбачав певні поступки міській бідноті та закупам. Дванадцять років князювання Володимира Мономаха були роками миру і спокою. Об’єднання князем 3/4 територій Русі тимчасово стабілізувало становище держави і повернуло її в ряд наймогутніших країн Європи.
Мстислав Володимирович (1125 - 1132). Сину Володимира Мономаха Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. За семирічне правління його вшанували ім’ям Великий. Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримав у покорі норовистих родичів. По його смерті в Київській Русі розпочалася доба політичної роздробленості.
Роздробленість Київської Русі. За своєю суттю феодальна (політична) роздробленість була переходом від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства, у Київській Русі почалася в 30-х роках XII ст. У XII ст. утворилися окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. На початку XIII їх було вже 50. Причини роздробленості: 1) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 2) зростання великого феодального землеволодіння; 3) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; 4) частковий занепад Києва як торгового центру, поява нових центрів зовнішньої торгівлі; 5) посилення експансії степових кочівників (половців та ін.). Наслідки роздробленості Київської Русі: а) позитивні: формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві; піднесення міст; значне зростання чисельності населення; розвиток східнослов’янської культури; б) негативні: посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності; князівські міжусобиці; ослаблення держави; зниження обороноздатності держави; посилення тиску на Русь сусідніх держав.
На українських землях постали самостійні князівства (тут формувалася українська народність): Київське (формування завершилося в другій половині ХІ ст.; одна із земель, де добре розвивалося господарство - майже 80 міст - центри ремесел і торгівлі; залишалося символом великокнязівських традицій; Андрій Боголюбський у 1169 р. зі своїм військом напав на Київ і знищив його; у 1201 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Київ), Чернігово-Сіверське(утворилося з Чернігівського та Новогород-Сіверського князівств). Формування Чернігівського князівства завершилося в XI ст., незалежним від Києва стало в 50 - 60-ті роки XII ст., найбільше за територією з князівств Русі); Новгород-Сіверське князівство створене 1097 р. за рішенням князівського з’їзду в Любечі. За законом новгородські князі підкорялися Чернігову, але фактично проводили самостійну політику; у 1178 р. князем новогород-сіверським став Ігор Святославич, який 1185 р. здійснив невдалий похід проти половців (військо зазнало поразки, князь потрапив до полону, половці рушили на Русь, про що розповідає «Слово о полку Ігоревім»); Переяславське (сформувалося ще до поділу Русі між синами Ярослава Мудрого, але до першої третини XIII ст. не досягло політичної самостійності і цілком залежало від Києва; переяславські князі активно боролися проти половців);Галицьке (1097 р. відокремилося від Києва). Виникло в результаті самостійного політичного розвитку, а не розпаду Київської Русі. У 80-х роках XI ст. являло собою кілька дрібних князівств - Перемишльське, Теребовлянське, Звенигородське; найвищої могутності досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153 - 1187);Волинське до середини XII ст. було у складі Київської Русі. Виникло в результаті самостійного політичного розвитку, а не розпаду Руської держави. На відміну від Галицького князівства менше роздиралося міжусобицями, розквіту досягає за Романа Мстиславича (1170 - 1205).
